Наукова фантастика пройшла довгий шлях від «Війни світів» Герберта Велса і епохи чудовиськ Франкенштейна до складної і плідної формули, якою вона послуговується сьогодні. Яка ж різниця між книгами, скажімо, Велса і Вашими творами?

Перш ніж відповісти на це питання, мені, очевидно, доведеться вказати на те, що воно неправильно сформульоване. Ніякої плідної формули, за якою пишуть наукову фантастику і взагалі будь-яку літературу, не існує. Письменник, який творить за формулою, відвертається від самого себе і не може створити нічого, яким би не був талановитим і справедливим у своїх судженнях про дійсність. Справжній письменник пише тому, що відчуває потребу, необхідність, спрагу до письма, тому що література пробуджує в ньому радість, пристрасть, насолоду, захват – назвіть, як завгодно. Він живе, принаймні мусить жити, своєю пристрастю, а пристрасть несумісна з формулами. Людині, яка бере з собою в ліжко посібник зі статевого життя, краще якомога швидше піднятися звідти, бо вийде у неї лише нещасне збочення. Писати – все одно, що жити. А формули можуть спотворити будь-який природний процес. Найкращу наукову фантастику у підсумку створюють ті, хто чимось невдоволений у суспільстві і висловлює своє обурення негайно й бурхливо.

Хороший приклад – моє оповідання «Пішохід». Коли я виходив на свої нічні прогулянки, мене часто затримували за те, що я йшов пішки. Мене це лютило, і я вирішив написати оповідь про майбутній світ, де кожного, хто наважився вийти на вулицю вночі, оголошували злочинцем.

Що ж до Велса, то я досі ставлюся до нього, як до старшого родича. Звісно, є й відмінності, але в моральному плані ми все ще бережемо пам’ять про той виноградник, який разом обробляли під турботливим наглядом нашого дідуся Жуля Верна. Мені доведеться перечитати Велса, щоб вказати на суттєві відмінності між його і моїми книгами. На жаль, я не робив цього уже років двадцять. Зате Жуля Верна в останні чотири роки я читав так багато, що зрозумів – у моїх жилах тече кров тієї ж групи, що й у нього.

Чи вважаєте Ви себе та інших сучасних фантастів моралістами?

Про себе можу сказати, що я безперечно і перш за все мораліст, оскільки з кожною новою, створеною нами машиною, знову й знову виникають моральні проблеми.  По ходу того, як новий винахід заповнює світ, виникає потреба в нових законах, які б контролювали його статус. Самих машин поняття моралі не стосується, але іноді спосіб, яким вони створені, і сила, яка в них криється, викликає у людей дурнішання чи помутніння розуму і пробуджує у них зло. Серед найліберальніших людей нашого часу є такі, які стають демонічно безжальними, як тільки сядуть за кермо автомобіля. Серед найбільших консерваторів – такі, які як тільки натискають на стартер, стають злісними руйнівниками і в своїй несамовитості несуть смерть. Якось в Лос-Анджелесі, в Інституті мистецтв, я попросив конструкторів придумати автомобіль, який би не спонукав людей демонструвати свій запал кожного разу, як тільки вони опиняються на водійському місці. Як змусити людину не використовувати маніакальну енергію, яка вміщена в спортивному авто? Ось де точка перетину моралі і конструкції, металу і людської майстерності, ось де все це сходиться, стикається і часто веде до руйнувань. Не виключено, що нам слід знизити потужність глушителя чи додати вібрації – нехай людям здається, що вони їдуть на швидкості вісімдесяти миль в годину, хоч насправді стрілка спідометра показуватиме тільки сорок. Проблема залишається невирішеною, і ми повинні це змінити. Архітектура точно так само стосується не тільки будівництва, але й моралі. Будинки майбутнього мають стати такими, щоб люди, користуючись ними, відчували себе людьми, а не загнаними тваринами. Ось де матеріал для хорошої фантастики…

Що ж до інших письменників-фантастів, то мені здається, що моральних проблем їм також не уникнути; вони виникають, як тільки у винахідника з’являється перша думка про майбутню машину. Задовго до того, як паротяг перетнув прерії і дійшов до західного узбережжя, будь-який письменник, який подумав би про це бодай годину, зміг би передбачити всі наслідки такої події для людини. Із десяти сучасних фантастів у дев’яти ви розгледите мораліста.

Але чому для вирішення цих проблем необхідна саме фантастика?

Тому що фантастика дає хорошу змогу, подібно до стенографії, символічними позначеннями, писати безпосередньо про наші великі проблеми. Лондонські тумани, широченні шосе, автомобілі, атомні бомби – словом, багато того, що отруює людям життя, корениться в надлишку машин і невмінні широко мислити при їх використанні. Наукова фантастика вчить думати, а значить, приймати рішення, знаходити альтернативу і закладати основи майбутнього прогресу.

Хто є Вашим улюбленим письменником-фантастом і чому?

Жуль Верн, тому що він був одним із перших і досі залишається одним із кращих. У цього письменника була уява, чуття моралі і відмінний гумор; кожна його нова сторінка надихає. Читаючи його, пишаєшся, що ти – людина. Він випробовує людство тестами, він пропонує йому злітати в повітря, вхопившись за шнурки власних черевиків. Він поважає старомодну чесноту – вміння трудитися. Цінує допитливий розум, зірке око і спритну руку. Винагороджує за добре зроблену роботу. У загальному, він неймовірний, а його романи не втратять цінності, коли із хлопчиків необхідно буде виховувати доброзичливих, славних, повних ентузіазму чоловіків. В наш час, котрий пустив на вітер успадковане багатство ідеалів, Жуль Верн, людина минулого століття, закликає до більш гідних цілей і попереджає людей, що потрібно думати не так про свої стосунки з богом, як про стосунки з іншими людьми. І було б прекрасно, якби сьогодні віднайшлося більше письменників, схожих на нього.

Вас приваблює у фантастиці можливість створювати до певної міри свій світ, керуючись своїми ідеалами і населяючи його творіннями Вашої уяви?

У якійсь мірі, так. І все ж, зваживши всі обставини, можна з упевненістю сказати, що я дитя свого часу. Звичайно, всі ми діти свого часу. Але я особливо відчуваю, що це я копався в моторах, замурзуючи обличчя машинним маслом, це я блукав кладовищами розбитих в аваріях автомобілів, це я направляв залізну руку, щоб зачерпнути жменю сонячного полум’я в чашу і доставити його з Розвідниками Сонця на Землю, це я дихав і просочувався димним, прекрасним повітрям нашої цивілізації. Тіло моє з’явилося на світ у Вокегені, але за довгі роки хімія великих міст змінила його склад і мій дух. Наука здійснила насильство над нашою землею, але вона засіяла її з любов’ю. І всі ми – природні продукти цього посіву і цього жорстокого насильства. Наша епоха створена для наукової фантастики. Я вважав би, що позбувся розуму і зазнав творчого банкрутства, якби перестав помічати ту електрифіковану дорогу, якою несе нас і всю нашу плутанину до майбутнього. Ми живемо в тому світі, макет якого я розглядав у 1933 році через скло на Чиказькому ярмарку і шість років потому – на Нью-Йоркському. І я можу сказати, що наукова фантастика притягує мене не сама по собі, а скоріше як можливість оголити у фантастичній формі пружини, які, стискаючись і розтискаючись, задіюють механізм нашого існування. У такому розумінні наукова фантастика природна, як видих після вдиху, який тривав десятиліттями.

Ви будете й надалі писати фантастику чи Вас приваблюють інші галузі літератури та інші теми?

Я, безумовно, буду й надалі писати фантастику, тому що глибоко вірю, що ми переживаємо найвеличніший період людської історії і що для висловлення запитів нашого століття фантастика – найкраща з існуючих літературних форм.

Наш приголомшливий вихід у космос, до Місяця, Марсу і за його межі роблять нинішнє століття найграндіознішим в історії.

Чому? Та тому, що зіставити цю подію можна лише з тими невідомими нам епохами в передісторії, коли прообраз людський вийшов на сушу, обзавівся спинним мозком, випростався, підкорив дерева, пішов у печери і нарешті назвав себе Людиною. Це було великим часом для людини. А тепер він відростив вогненні крила, щоб жити в повітрі за межами Землі, в незвіданій атмосфері далеких світів, і почалася вражаюча нова ера, яка відкине і змінить, перетворить і оновить всі форми мислення, всі способи творення, які існують в світі на цей момент цього року. Щоб не загинути безповоротно, література повинна йти в ногу з часом. А зараз – століття Машин, які є Ідеями, одягненими в метал і посиленими електрикою. Накопичені людьми філософські уявлення відмовляються їм підкорятися, але, приборкані машинами, вони знову можуть стати друзями. Про це потрібно писати. Потрібно писати про людину, яка злилась з придуманими нею самою пристосуваннями і стала приголомшеною або розчавленою ними.

Однак я сподіваюся при нагоді написати нові книги про Ірландію, де я жив майже рік, і про Іллінойс, штат, в якому минуло моє дитинство. Я стану рабом того, що зуміє захопити мене. Нехай єство моє говорить все, що захоче. У мене вистачить розуму зберігати мовчання, слухати і записувати почуте.

І останнє запитання… Якби Вам потрібно було якось познайомитися з тими читачами, яких ще немає на світі, ким би Ви себе назвали: науковим фантастом, фантастом або кимось ще?

Уявімо, що я здійснюю на машині часу подорож в минулі століття. У Багдаді я пішов би на прогулянку ринковою площею і заглянув би на ту вуличку, де сидять старці, які розповідають казки. Ось там, серед захоплених хлопчаків і старих оповідачів, я і хотів би зайняти своє місце, щоб теж розповідати, коли прийде моя черга. Тому що це стара традиція, чудова, добра, стара традиція. І якщо років через сто на мою могилу прийде хлопчисько з олівцем і напише на плиті: «Тут лежить людина, яка розповідала казки», я буду щасливий. Іншого імені я не бажаю.