Ерих Марія Ремарк "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні", КСД, 2015

Ерих Марія Ремарк “Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні”, КСД, 2015

Я люблю ночі. Вдома і в гостях, у спокійному сні і в м’язових спазмах, в Пекіні, у Празі, і в Лісабоні… Однієї ночі має вистачити, щоб розповісти історію однієї людини, країни чи навіть цілого всесвіту. Бо час тягнеться парадоксально довго, а слова складаються докупи невимовно легко.

Читати Ремарка у цей час і в цій країні – якийсь окремий вид душевного мазохізму. Чужі воєнні рани болять на власному тілі і пульсують у скронях. Але я наполегливо читаю, ніби шукаю інструкцію виживання у когось досвідченого, кмітливого, а від того – обов’язково мертвого…

“Ніч у Лісабоні” йшла третьою. Третьою у виданні “Клубу сімейного дозвілля” – після гумористичного “Чорного обеліску” і драматичної “Тріумфальної арки”. Усі три романи живуть у короткому відрізку між світовими війнами, але матір смерті володіє лише декораціями, та не самими людьми. Самі люди смакують короткі дні, миттєві романи, тонкі жарти і товсті пироги більше, ніж будь-коли до того.

У пошуку шляху втечі чи змоги залишитись двоє чоловіків зустрілись у Лісабоні. У першого – сім’я та істинний страх в очах, у другого – жалобний спокій і два квитки на пароплав до Америки. Незнайомець Шварц подарує їх новому другові за невелику послугу – до ранку слухати його звичайну історію. Обидва готові обміняти майбутнє на ніч минулого.

Якби не кохання, то мова ішла б про війну… Людина з чужим прізвищем і підстреленим життям розповідала про свою любов – щоб події, люди і почуття залишились в чужій пам’яті невикривленими болем чи відчаєм – свіжими, щойно відчутими і недавно цілованими… Мабуть, його власна сила закінчувалась там, на самому краю материка, в останній точці окупованої нацистами Європи. І напевно, тільки люди, які пам’ятають Першу війну і вже відчувають на потилиці погляд Другої, можуть сприймати світову біду як незручну бюрократичну машину, в якій деяким просто менше щастить. Адже подекуди все ще можна знайти свіжий паштет і вино, покинутий будинок чи красиву жінку. Погоню все ще можна перетворити на пригоду, з концтаборів все ще можна вислизнути, а кохання все ще варте ризику.

У цій товсенній книзі, якій пасує необтесаний стіл і тоненька свічка, живе той самий шарм, що й в старих романтичних піснях – у тих, де смерть лякає менше за самотність, де немає зайвих речей, а у світі, котрим правлять крайнощі, спокій і щастя шукають у найпростіших днях і найближчих людях.

Про весь цей щем всю ніч розповідав Шварц своєму другові, а потім тиждень Ремарк – мені, а тепер однією сторінкою я – вам. Та хіба можна щастя й біль передавати з рук у руки? Підіть та й візьміть самі – первісними і повними…

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *